Жизнь человека: двойные стандарты

Геноцид – это новая терминология. Слово появилось в 1945 году. Всегда происходили вещи, похожие на то, что сейчас называют геноцидом.

Да, придумали такую терминологию, которая вряд ли является необходимой и полезной. Попытка сделать этнический фактор обиженным, дать ему индульгенцию на все, что угодно.

Это связано с тем, что сейчас продвигают идею черкесского геноцида. На самом деле, смерть человека – это всегда смерть человека, пытаться сделать разделение между убитыми так и убитыми эдак – совершенно ненужная вещь.

«Мировое сообщество» обычно игнорирует действительные факты истребления людей, если только это не нужно Франции, Англии, Америке, а если нужно, тогда не игнорируют. Все это очень просто. Скажем, когда убивали турки греков в 1921 году и греки турок, на эту тему как-то не очень беспокоились, убили и убили, что особенного.

Как сейчас происходит то, что некоторые называют геноцидом палестинцев и тоже ничего, никого это не беспокоит. Война Америки против Северной Кореи или против Ирака тоже своего рода форма геноцида, тем не менее, никого это особенно не беспокоит. Это вещи, в которых много цинизма, к сожалению.

Сам термин «геноцид» является средством манипулирования общественным сознанием ради политических интересов держав.

Еміль Моріс – водій для фюрера

Еміль Моріс з Орденом крові

Юрій Михальчишин

Прийнято вважати, що історію творять видатні особистості, яким, власне, і дістається левова частка уваги сучасників та нащадків, тоді як в реальності таких особистостей звичайно оточують люди, що відіграють важливу роль у їхньому житті, та про яких, однак, ми знаємо надто мало. Цікавим прикладом є життєпис тілоохоронця та водія Гітлера Еміля Моріса, який протягом тривалого часу був доволі близький до провідника націонал-соціалістів.

Еміль Моріс народився 19 січня 1897 року в Вестмоорі у північнонімецькому регіоні Шлезвіг-Гольштайн, навчався в місцевому реальному училищі та здобув фах годинникаря. Вступив рядовим до Баварської королівської армії у 1917 році та брав участь у бойових діях під час Першої світової війні у складі артилерійського полку.

Демобілізувався у 1919 році, оселився в Мюнхені та вступив до лав Німецької робітничої партії (DAP), перейменованої в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини у лютому 1920 року. Еміль Моріс отримав членський квиток під номером 594 (варто зауважити, що, прагнучи здобути серйозний імідж, крихітна на той час партія виписувала членські квитки, починаючи з номеру 501, розподіляючи їх надалі за алфавітом; Адольф Гітлер, наприклад, всупереч власному твердженню про отримання партійного квитка під номером 7, одержав посвідку члена партії за номером 555). Із листопада 1920 року до літа 1921 року керував створеними при NSDAP “фізкультурно-спортивними секціями”, що раніше називалися “групами порядку” та забезпечували нормальне проведення мітингів партії, які проходили у виклично-агресивному стилі. Спершу головним завданням членів цих секцій – молодих та фізично розвинутих партійців – було підтримання порядку на акціях NSDAP, проте незабаром однаково пріоритетним стало силове перешкоджання проведенню масових заходів політичних опонентів. Коло опонентів виявилось достатньо широким – від крайньо лівих комуністів до ультраправих баварських сепаратистів, відтак “фізкультурно-спортивні секції” перебували в стані постійної конфронтації та під пресингом правоохоронних органів.

Правду про Бабин Яр мусять знати всі

У неділю 2 червня 1996 року відділ УК Ради в Кергонксоні (Нью-Йорк) та відділ УККА зорганізували доповідь про найновіші історичні дослідження відносно братських могил у Бабиному Яру в Києві. Про це докладно інформував «Вечірній Київ» (20 жовтня 1995 року та 16-19 березня 1996 року). Доповідь відбулася в залі церкви святої Трійці, виповненій членами кергонксонської громади, а також гістьми з осередку «Союзівка» Українського Народного Союзу. Доповідав голова Спілки прихильників України в США д-р Мирослав Драган.
Доповідач розповів про історичні розшуки, що тривали протягом шести років в Україні і в США. У Національному архіві у Вашингтоні віднайдено численні аерофотознімки окупованого німцями Києва. Вони дозволяють твердити, що за час війни в Бабиному Яру не було жодної свіжої братської могили, себто у ярах та ярчаках Реп'яхівського та Бабиного ярів, поруч з жидівським кладовищем, не поховано жодного іудея. Натомість ці знімки, зроблені ще в травні 1939 року, дають змогу виявити могили жертв ЧК-НКВД з 1922-34 років у Бабиному Яру, далеко від жидівського кладовища. Поки Київ став столицею України, тут до 1934 року хоронено розстріляних у підвалах ЧК-НКВД в будинку царського Інституту благородних дівиць в середмісті Києва. Після 1934 року НКВД почав ховати жертви за Дніпром, у Биківні.
Далі доповідач звернув увагу на те, що справу розстрілу гітлерівцями 100.000 жертв у Бабиному Яру знехтували судді на Нюрнберзькому суді, тому що прокурори зосередилися на жертвах Славути (150.000), Одеси (200.000), Криму (200.000), Харкова (250.000) і аж 600.000 (!) у Львові. Справу Бабиного Яру КГБ порушив допіру 1964 року в зв'язку з антинімецькою нагінкою на Аденауера та терором проти українських націоналістів-дисидентів. На Заході ідею жидівських страждань у Бабиному Яру підхоплено тільки на початку 1970-х років. У 23-томовій Еnсуclореdіа judаіса з 1972 року у статті про Бабин Яр 80% тексту — це вірш Євтушенка, а число жертв подано ледве коло 34 тисяч. Аж у 1991 році, з нагоди 50-ліття події у Бабиному Яру, число жертв збільшено до фантастичних масштабів. У цю пору дорадник Горбачова, «українець» з Києва, Віталій Коротич проголосив у Канаді, що Бабин Яр був найбільшою масакрою за історію людства і що там замордовано 300.000 осіб, переважно жидів. Згідно з Коротичем, розстріли провадила українська поліція та Буковинський курінь під командою Василя Кейбіди та Петра Войновського і під наглядом німецьких спецвідділів та гестапо (П.Войновський помер у Кергонксоні навесні 1996 року).

Юрій Михальчишин «Дрезден, епізод Апокаліпсису»

Сивий туман над Ельбою, Фрауенкірхе, пам’ятником Моріцу Саксонському. Десь у картинній галереї спить “Сикстинська мадонна” Рафаеля. Настрій на рівні ватерлінії. Зів’ялі білі троянди та тисячі мерехтливих вогників свічок. Вони не можуть розсіяти темряву, танцюють на вітрі, і гаснуть одна за одною. Кілька тисяч націонал-патріотів зі смолоскипами в оточенні броньованих поліцейських кордонів у жалобі марширують мокрими вулицями. Кілька десятків тисяч жлобів на чолі з представниками влади марширують такими самими вулицями та наполягають, що сотні тисяч їхніх дідусів та бабусь, що згоріли заживо 70 років тому загинули не через запалювальні бомби англійців і американців. А тому, що були жертвами націонал-соціалізму. Музика Ріхарда Вагнера в ім’я конформізму і політкоректності оголошена поза законом.

Пам’ятати – це злочин, гірший за фашизм, ксенофобію та антисемітизм.

…Станом на лютий 1945 року населення Дрездена, як і багатьох великих та середніх міст Німецького райху, яких ще не торкнулася війна, збільшилось із звичних 650000 мешканців до понад мільйона осіб за рахунок утікачів з інших районів Німеччини. У Дрездені було розгорнуто чимало великих військових шпиталів та центрів розселення біженців із областей, що постраждали від бомбардувань протягом 1942—1944 років, або опинились під загрозою окупації. Точної оцінки кількості людей, які стікалися до столиці Саксонії на початку 1945 року не існує, оскільки через масований наступ радянської армії у січні прибули сотні тисяч утікачів із Східної Пруссії, часто без жодного обліку. В принципі на території міста не було жодного важливого об’єкту, що належав до військово-промислового комплексу, проте Дрезден відігравав роль важливого транспортного вузла в системі німецьких комунікацій. З огляду на те, що відчутного повітряного удару по місту протягом усієї війни було завдано лише в жовтні 1944 року, велика кількість зенітних гармат була вилучена із системи ППО та відправлена в Рурський промисловий басейн або на Східний фронт. На цьому етапі війни німецькі військово-повітряні сили (Люфтваффе) були вже остаточно виснаженні боротьбою на багатьох фронтах, нестачею пального та необхідністю насамперед прикривати наземні війська Вермахту, що з останніх сил утримували оборону. Увечері 13 лютого 1945 року на захист Дрездена у повітря змогли піднятися лише 27 німецьких нічних винищувачів з усієї території Німеччини, аби зустріти найбільш жорстокий бомбовий удар в історії воєн.

Незручна правда. Руйнуємо міф про Голокост

Верховний суд Іспанії визнав, що заперечення Голокосту не є злочином. Фактично, він скасував на території своєї країни дію закону, що неабияк попсував кров багатьом історикам. Тільки в 2007-2008 роках за заперечення Голокоста в країнах Євросоюзу були засуджені не менше 10 осіб.

Судовий процес в Іспанії тягнувся з 2007 року, але іспанці таки дотиснули його. Нарешті хоч хтось із європейців згадав про Декларацію прав людини і про те, що «жодна людина або група осіб не мають права ображатися на те, як інші висловлюють свою точку зору».

З початку 80-х років минулого століття європейські країни почали активно приймати закони та інші правові акти, що передбачають різні покарання за заперечення факту Голокоста. І багато хто став жертвою цих законів. Тільки в 2007-2008 роках за заперечення Голокосту в країнах Євросоюзу були засуджені не менше 10 осіб. Схожа ситуація - в США і Канаді. Підозрілу єдність «цивілізованих країн» на грунті переслідування інакомислячих дуже важко пояснити людям, які не вірять в теорію змови та вважають, що всі події відбуваються в світі самі собою.

Навіщо взагалі було приймати закон, що дозволяє саджати за грати тих, хто сумнівається в Голокості?

Тому що «офіційна» точка зору, яку нам нав’язують, не витримує жодної критики. Кожен, хто включить мозок і спробує пошукати інформацію самостійно, прийде до простого і шокуючого висновку: ніякого Голокосту не було! Але перш, ніж розбити вщент наймасштабнішу і дорогу фальсифікацію XX століття, відповім «пейсатим бойовикам» і співчуваючим, які після публікації статті напевно будуть поливати мене брудом і таврувати «антисемітом».

Мережа сіоністського терору

Інститут перегляду історії (Institute for Historical Review)

Підготував Марк Вебер (Mark Weber)

Вступ

Ці нотатки документують втаємничені і злочинні дії єврейських сіоністських терористичних груп і, особливо, Ліги захисту євреїв. Специфічний акцент тут робиться на терорі — у тому числі убивствах — проти «злочинців думки», тих, хто бере під сумнів загальноприйняту історію голокосту, відносно якої шість мільйонів євреїв було методично винищено в Європі протягом Другої світової війни. Сіоністські терористи відкрито прокламують ідеологію єврейської вищості і визнають їхню готовність використовувати насильство проти тих, хто не погоджується з ними. З добре документованим фанатизмом і злочинами вони становлять серйозну небезпеку для нашого суспільства, і усіх, хто цінує волю.

ПРАВДА ПРО БАБИН ЯР

Тетяна ТУР
Документальне дослідження

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання цього злочину. А в 1941 р. тут сталася «найбільша трагедія за всю історію єврейства»: «Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували, наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того їх вивезли з Києва».

Впродовж півстоліття Бабин Яр набув сумної слави «найбільшої трагедії за всю історію жидівства». Це сприймалося скрізь як незаперечна істина. Сьогодні, здається, віра в це похитнулася як і в Україні, і в цілому світі.
Дивним виглядає те, що «червоні слідопити» радянської доби, які обстежили майже кожен куточок української землі, старанно обминали Бабин Яр, де знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. З відомих причин це старанно приховувалось і замовчувалось.
Однак правду про страшну історію Бабиного Яру приховувати вічно не вдалося. Останнім часом українські й американські дослідження піднімають завісу над таємницями Бабиного Яру. Це не просто свідчення «очевидців» і «вцілілих», а дані прискіпливого аналізу аерофотознімків і документів в архівах Києва, Львова, Харкова, Берліна, Варшави, Лондона, Вашингтона, Нью-Йорка, Сан-Франциско та інших міст.
Цей матеріал — про те, що насправді було в Бабиному Яру. Тепер ледь не всі думають, що історія «винищення» жидів у Бабиному Яру почалася у вересні-жовтні 1941 року. Насправді НКВД розпочав цю історію після того, як німці влітку 1943 року розкрили могили 10 тис. жертв ЧК-НКВД у Вінниці, а закінчив — після визволення Києва наприкінці 1943 року. Радянський полковник-прокурор жид О.Смірнов порушив питання Бабиного Яру на Нюрнберзькому процесі. Одначе його докази були такі непереконливі, що судді, переважно американські жиди, зокрема Муррі Берніс і Давид Маркус, потрактували справу Бабиного Яру як другорядну, а західна преса зовсім не завважила її. Однак тепер усе бачиться інакше. Бабин Яр намагаються зробити місцем чи не найбільшої трагедії жидів. Прослідкуймо, як до того дійшло, і відділимо зерно від полови.

Илья Эренбург “Убей!”

Вот отрывки из трех писем, найденных на убитых немцах:

Управляющий Рейнгардт пишет лейтенанту Отто фон Шираку:

"Французов от нас забрали на завод Я выбрал шесть русских из Минского округа. Они гораздо выносливей французов. Только один из них умер, остальные продолжали работать в поле и на ферме. Содержание их ничего не стоит и мы не должны страдать от того, что эти звери, дети которых может быть убивают наших солдат, едят немецкий хлеб. Вчера я подверг лёгкой экзекуции двух русских бестий, которые тайком пожрали снятое молоко, предназначавшееся для свиных маток..."

Матеас Димлих пишет своему брату ефрейтору Генриху Цимлиху:

"В Лейдене имеется лагерь для русских, там можно их видеть. Оружия они не боятся, но мы с ними разговариваем хорошей плетью..."

Некто Отто Эссман пишет лейтенанту Гельмуту Вейганду:

"У нас здесь есть пленные русские. Эти типы пожирают дождевых червей на площадке аэродрома, они кидаются на помойное ведро. Я видел, как они ели сорную траву. И подумать, что это - люди..."

Рабовладельцы, они хотят превратить наш народ в рабов. Они вывозят русских к себе, иэдеваются, доводят их голодом до безумия, до того, что умирая, люди едят траву, червей, а поганый немец с тухлой сигарой в зубах философствует: "Разве это люди?.."

Мы знаем все. Мы помним все. Мы поняли: немцы не люди. Отныне слово "немец" для нас самое страшное проклятье. Отныне слово "немец" разряжает ружье. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца. твой день пропал. Если ты думаешь, что за тебя немца убьет твой сосед, ты не понял угрозы. Если ты не убьешь немца, немец убьет тебя. Он возьмет твоих и будет мучить их в своей окаянной Германии. Если ты не можешь убить немца пулей, убей немца штыком. Если на твоем участке затишье, если ты ждешь боя, убей немца до боя. Если ты оставишь немца жить, немец повесит русского человека и опозорит русскую женщину. Если ты убил одного немца, убей другого - нет для нас ничего веселее немецких трупов. Не считай дней. Не считай верст. Считай одно: убитых тобою немцев. Убей немца! - это просит старуха-мать. Убей немца! - это молит тебя дитя. Убей немца! - это кричит родная земля. Не промахнись. Не пропусти. Убей!

Илья ЭРЕНБУРГ.

«Красная звезда», 24 июля 1942 г (№173 [5236])

Исраэль Шамир “Страшная месть”

На днях ведущее немецкое издательство сообщило, что оно отказывается от своих планов издать книгу американского журналиста Джона Сака "Око за око" в Германии. Набор книги, уже готовой к печати,был уничтожен, уже оплаченный гонорар остался у автора. Так завершилась победой борьба сионистского лобби с этой книгой, описывающей страшную месть евреев - немцам после второй мировой войны.

Впрочем, книга была все же напечатана в Америке, где она также была встречена в штыки тем же мощным лобби. Джон Сак, американский еврей, автор книги, пишет, что ему было стыдно и больно писать о происшедшем, но он счел это своим долгом.

Одна из глав книги описывает послевоенный концлагерь для немцев, заподозренных в связях с нацистами в Польше, в Светохловице, неподалеко от Катовиц. Концлагерь действовал с весны по конец 1945 года. Его узниками становились на самом деле не нацисты, а просто этнические немцы, люди, предки которых веками жили в Силезии, Западной Пруссии и Померании, - на землях, отошедших к Польше после второй мировой войны. Всего семь миллионов лиц немецкого происхождения, "этнических немцев", были высланы польскими властями. Высылка производилась в вагонах для скота, как незадолго до того - высылка чеченцев, крымских татар и других малых народов. По оценкам книги из семи миллионов немцев погибло два миллиона человек - огромная цифра, огромная трагедия, до сих пор мало известная широкой публике.

Историография Леона Дегрелля

Вызов контролёрам мыслей:
историография Леона Дегрелля (Leon Degrelle. 1906-94 гг.)


Часто утверждается, что первой жертвой войны является Правда. У воюющих сторон всегда была своя собственная версия истории, особенно в отношении ответственности за войну. Но всё же основные факты и события полностью не замалчивались, хотя бы по причине отсутствия средств массовой информации и технологии их контроля. Государственные деятели Рима никогда не скрывали своей откровенной враждебности к Карфагену, тем не менее, историки могли составить вполне достоверный отчёт Пунических войн. Рим вышел абсолютным военным победителем, но в исторических книгах он не изображается совершенно непогрешимым и праведным. Хотя Карфаген был полностью разрушен Римом, подвиги Ганнибала были должным образом зафиксированы, его героизм и цельность его натуры не отрицались, его характер не искажался до неузнаваемости, его гениальность не называли сумасшествием, а побудительные мотивы его действий находили понимание и уважение в контексте его обязанностей к своей стране. 

Кем был автор "Дневников Гитлера"?

 Конрад Куяу, мистификатор 

В городке Оксенхаузен под Штутгартом открылась выставка, посвящённая, пожалуй, самому знаменитому из сынов города: гению подделок Конраду Куяу. В Германии, пожалуй, легче найти человека, который не знает, кем был барон Мюнхгаузен, чем того, кто ни разу не слышал имя Конрада Куяу.

В 1983-ем году Куяу спровоцировал скандал столетия, продав журналу "Штерн" так называемые тайные дневники Гитлера – подделка была сделана столь мастерски, что "попались" не только охочие до сенсации журналисты, но и маститые эксперты.
Но этим подвиги Куяу отнюдь не ограничились: до и после истории с дневниками Гитлера Куяу усердно занимался другими персонажами мировой истории и культуры – его таланты простирались от автографа Вильгельма Пика до портретов Леонардо да Винчи, от картин "малых голландцев" до писем Фридриха Второго.