Еміль Моріс – водій для фюрера

Еміль Моріс з Орденом крові

Юрій Михальчишин

Прийнято вважати, що історію творять видатні особистості, яким, власне, і дістається левова частка уваги сучасників та нащадків, тоді як в реальності таких особистостей звичайно оточують люди, що відіграють важливу роль у їхньому житті, та про яких, однак, ми знаємо надто мало. Цікавим прикладом є життєпис тілоохоронця та водія Гітлера Еміля Моріса, який протягом тривалого часу був доволі близький до провідника націонал-соціалістів.

Еміль Моріс народився 19 січня 1897 року в Вестмоорі у північнонімецькому регіоні Шлезвіг-Гольштайн, навчався в місцевому реальному училищі та здобув фах годинникаря. Вступив рядовим до Баварської королівської армії у 1917 році та брав участь у бойових діях під час Першої світової війні у складі артилерійського полку.

Демобілізувався у 1919 році, оселився в Мюнхені та вступив до лав Німецької робітничої партії (DAP), перейменованої в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини у лютому 1920 року. Еміль Моріс отримав членський квиток під номером 594 (варто зауважити, що, прагнучи здобути серйозний імідж, крихітна на той час партія виписувала членські квитки, починаючи з номеру 501, розподіляючи їх надалі за алфавітом; Адольф Гітлер, наприклад, всупереч власному твердженню про отримання партійного квитка під номером 7, одержав посвідку члена партії за номером 555). Із листопада 1920 року до літа 1921 року керував створеними при NSDAP “фізкультурно-спортивними секціями”, що раніше називалися “групами порядку” та забезпечували нормальне проведення мітингів партії, які проходили у виклично-агресивному стилі. Спершу головним завданням членів цих секцій – молодих та фізично розвинутих партійців – було підтримання порядку на акціях NSDAP, проте незабаром однаково пріоритетним стало силове перешкоджання проведенню масових заходів політичних опонентів. Коло опонентів виявилось достатньо широким – від крайньо лівих комуністів до ультраправих баварських сепаратистів, відтак “фізкультурно-спортивні секції” перебували в стані постійної конфронтації та під пресингом правоохоронних органів.

Одночасно у 1919 – 1921 роках Моріс був членом баварського праворадикального “добровольчого корпусу” “фрайкор Оберланд” та брав участь в боях на території Силезії у 1921 році під час ініційованого польськими шовіністами повстання з метою приєднати етнічні німецькі землі до Польщі всупереч результатам референдуму, проведеного Лігою Націй. Із серпня 1921 року керівництво “фізкультурно-спортивними секціями” в Моріса перебрав кадровий військовий, лейтенант флоту Йоган Клінтцш з бригади морської піхоти Ерхардта, який реорганізував їх у вишколену воєнізовану структуру. Із листопада 1921 року ця структура стала відомою під назвою “штурмові загони” (”Sturmabteilung”, скорочено SA). Першим серйозним випробуванням для націонал-соціалістичних штурмовиків стали заворушення, спровоковані політичними опонентами під час виступу Гітлера в пивниці “Хофбройхауз” 4 листопада 1921 року. Тоді у масовій бійці, що супроводжувалась, окрім кидання стільців та глиняних кухлів для пива, стріляниною, націонал-соціалісти здобули переконливу перемогу. Також Моріс став учасником подій у Кобурзі 14 – 15 жовтня 1922 року, де делегація Націонал-соціалістичної партії на чолі з А. Гітлером взяла участь у святкуванні так званого “Німецького дня”. Гітлер використав усі наявні кошти, що були в розпорядженні NSDAP, для оренди залізничного потяга, що повинен був доставити в Кобург близько 800 бійців штурмових загонів SA та очолив делегацію разом з представниками свого найближчого оточення (А. Розенберг, Г. Ессер, М. Аманн, Д. Еккарт, тілоохоронці Е. Моріс, К. Вебер та У. Граф). Цілком прогнозовано, прихильники лівих політичних сил переважаючою кількістю атакували штурмовиків на вулицях Кобурга під час маршу, проте були відбиті штурмовими загонами та силами поліції, що забезпечували їх пересування. “Кобургзький марш” став першим прикладом перемоги націонал-соціалістів над “червоними” у масштабному вуличному протистоянні і важливим етапом розвитку націонал-соціалізму поза межами Мюнхена, увійшовши в історію NSDAP після виготовлення спеціального пам’ятного значка для учасників, що надзвичайно високо цінувався.

Моріс став членом елітного “ударного загону Адольфа Гітлера” (”Stosstrupp Adolf Hitler”), створеного в липні 1923 року тілоохоронцями Гітлера Юліусом Шреком і Йозефом Берхтольдом замість підрозділу “охорони ставки” (”Stabwache”), розпущеного в травні. “Охорона ставки” створювалась для забезпечення фізичного захисту Адольфа Гітлера без залучення бойовиків штурмових загонів SA, чия безумовна лояльність фюреру не гарантувалася через підконтрольність штурмовиків представникам регулярних збройних сил, які вишколювали та озброювали парамілітарні формування на випадок зовнішнього конфлікту чи збройного заколоту лівих сил. Тілоохоронцями Гітлера (Ульріх Граф, Крістіан Вебер та фельдфебель з часів служби Гітлера в армії Макс Аманн) керував лейтенант військово-морського флоту Йоган-Ульріх Клінцш, якого з групою офіцерів відрядив до лав націонал-соціалістів капітан Герман Ерхардт. Ерхардт командував добровольчою бригадою морської піхоти під час придушення комуністичних заворушень у 1918 – 1920 роках, його підрозділ також брав участь в невдалому путчі Каппа-Люттвіца в 1920 році та без бою захопив Берлін; у 1921 році бійці Ерхардта воювали проти польських повстанців у Силезії. У січні 1923 року французькі та бельгійські війська окупували Рурський промисловий район Німеччини, вимагаючи сплати репарацій, німецький уряд оголосив кампанію пасивного опору, а націонал-патріотичні воєнізовані формування за таємної підтримки регулярної армії розпочали диверсійну боротьбу проти окупантів. Однак Гітлер виступив проти підтримки загальнонаціонального фронту опору загарбникам, заявивши, що для успішної відсічі зовнішньому ворогу необхідно насамперед знищити головного внутрішнього ворога – тобто, уряд в Берліні, а не підтримувати його дії в Рурській області. У відповідь на це капітан Ерхардт, чия організація активно включилася в диверсійно-терористичні операції проти франко-бельгійських військ, відкликав своїх інструкторів з штурмових загонів націонал-соціалістів. Авторитет Германа Ерхардта в середовищі парамілітарних організацій в період 1920 – 1923 років значно переважав авторитет і харизму Адольфа Гітлера, який вважався мітинговим оратором і “барабанником великого руху”, але не провідником національної революції. У такій небезпечній ситуації, коли одночасно припинив існування підрозділ особистої охорони Гітлера, для лідера націонал-соціалістів принциповим було створення нової охоронної структури, безумовно відданої вождю NSDAP.

До “ударного загону Адольфа Гітлера” увійшли перевірені та надійні партійці, на яких можна було розраховувати за умов реалізації силового сценарію в Баварії будь-якою політичною силою чи парамілітарним угрупованням. У 1923 році Моріс епізодично виконував роль водія Гітлера. Увечері 8 листопада 1923 року у складі “ударного загону Адольфа Гітлера” під проводом фюрера NSDAP він став учасником зухвалого захоплення пивниці “Бюргербройкеллер”, а вранці 9 листопада 1923 року “ударний загін Адольфа Гітлера” під командуванням Й. Берхтольда захопив приміщення міської ради Мюнхена та заарештував 9 депутатів – членів соціал-демократичної партії. Відбував тюремний строк за участь в листопадовому путчі 1923 року разом із А.Гітлером та іншими діячами націонал-соціалістичного руху в баварській фортеці Ландсберг. Саме там до липня 1924 року Моріс записував під диктовку Гітлера перші розділи славетної праці “Майн Кампф” – пізніше цю роботу почав виконувати секретар фюрера Рудольф Гесс. У Ландсбергу Моріс увійшов до близького оточення лідера NSDAP та користувався його необмеженою довірою після виходу з в’язниці та нелегкого процесу відбудови партії. Одночасно працював у Мюнхені за фахом – годинникарем. Із лютого 1925 року він поновив членство в NSDAP і вступив до SS (під номером 2), був охоронцем Гітлера, а до 1927 року-водієм на постійній основі, доки його не змінив Юліус Шрек.

Одного разу, коли Моріс повинен був відвезти Гітлера в Брауншвайг, з’ясувалося, що він забув захопити з собою карту автомобільних доріг, з якою Гітлер звично звіряв маршрут, в результаті чого виник скандал. Морісу вдалося вгамувати фюрера жартом про Христофора Колумба, який теж подорожував без карт, проте зміг відкрити Америку. З вересня 1925 до січня 1928 року він також виконував інспекторські обов’язки в структурі охоронних загонів SS, 4 травня 1933 року отримав звання штурмбанфюрера. За участь в подіях листопадового путчу 1923 року після приходу націонал-соціалістів до влади нагороджений “орденом крові” (”Blutorden”). Влітку 1928 року Гітлер, якому особиста харизма та авторитарне керування опозиційною антисистемною партією почали приносити перші прибутки в матеріальному аспекті, винайняв віллу в Оберзальцбергу поблизу мальовничого Берхтесгадена. Вперше за багато років отримавши власне помешкання, він несподівано написав листа до своєї зведеної сестри Ангели Раубаль, яка мешкала у Відні, та запросив її переїхати до Німеччини, аби вести домашнє господарство. Разом із Ангелою до Оберзальцберга переїхала її донька-Ангела-молодша, які всі родичі та друзі називали просто “Гелі”. Двадцятирічна Гелі виявилась надзвичайно привабливою дівчиною з легким, веселим характером, і не дивно, що лідер NSDAP, якому не надто щастило в особистому житті, закохався в неї. Гелі стала постійною супутницею фюрера в робочих поїздках та сприяла посиленій “світській” активності Гітлера, який почав часто з’являтися у товаристві чарівної дівчини в популярних мюнхенських кав’ярнях, ресторанах і театрах. Оригінальну пару часто бачили разом в опері, на симфонічних концертах, навіть у крамницях з одягом. Також вона стала центром товариства, що склалося навколо близького оточення Гітлера (в основному – його охоронці, водії, секретар Рудольф Гесс тощо) та брала участь в пікніках на природі й автомобільних поїздках за містом. Коли у 1929 році Гітлер винайняв 6-кімнатну квартиру на фешенебельній мюнхенській вулиці Принцрегентенплятц, Гелі отримала там окрему кімнату, відтак флірт Гітлера із симпатичною дівчиною став надбанням широких кіл громадськості, викликаючи нерозуміння навіть в лавах старих партійців. Проте в такій атмосфері Гелі Раубаль не відчувала браку чоловічої уваги з боку близьких до Гітлера людей, щобільше – часто-густо вона не лише втішалася компліментами, а й посилено фліртувала у відповідь. Особливим чином розвивалось знайомство Гелі з Емілем Морісом – доволі симпатичним молодим чоловіком як на той час. Існують підстави вважати, що Гелі Раубаль була глибоко закохана в Моріса, і що ці почуття були взаємними, про що свідчать фрагменти переписки небоги Адольфа Гітлера. Без сумніву, своєрідний любовний трикутник Гітлер – Раубаль – Моріс не міг не завершитись трагічним фіналом через деспотичний характер фюрера NSDAP, який трактував свою небогу як виключну особисту власність.

Коли Гітлер застав закоханих удвох у своєму мюнхенському помешканні, він влаштував настільки потужний скандал, що погрожував власноруч застрелити Моріса з пістолета. Цю погрозу фюрер націонал-соціалістів міг легко здійснити, зважаючи на те, що з 1920 року постійно був при зброї, а особливо через свій вибуховий темперамент. Однак трагічного розв’язку інциденту вдалося уникнути: Моріса було всього-на-всього усунуто з близького оточення Гітлера, а Гелі Раубаль потрапила під суворий нагляд давньої знайомої фюрера в Мюнхені фрау Брукманн. Наприкінці літа 1931 року Гелі оголосила Адольфу, що має намір повернутися до Відня та продовжити заняття вокалом, однак він заборонив їй покидати Мюнхен, що стало приводом до численних сварок, свідками однієї з яких стали сусіди Гітлера під час його від’їзду до Нюрнберга 18 вересня 1931 року. Зранку 19 вересня 1931 року Гелі Раубаль була знайдена в квартирі Гітлера мертвою-слідчі встановили факт самогубства, хоча в певних колах Мюнхена циркулювали чутки, начебто лідер NSDAP застрелив свою небогу через ревнощі. Однак шокова реакція Гітлера на трагічну новину, засвідчена багатьма очевидцями, повністю виключала таку можливість; він негайно повернувся до Мюнхена, причому автомобіль вождя націонал-соціалістів було зупинено на шосе Нюрнберг – Мюнхен за неймовірне перевищення швидкості. “Людина номер 2″ в партії, Грегор Штрассер, згадував, що був змушений провести поруч з фюрером два дні та дві ночі, аби завадити йому вкоротити собі життя з розпачу. Інший близький побратим Гітлера, його особистий адвокат Ганс Франк, зробив усе можливе, аби юридичними засобами перешкодити поширенню наклепів з приводу трагедії, які поширювали ворожі націонал-соціалістам ЗМІ. Коли через тиждень відбувся похорон Гелі Раубаль у Відні, Гітлер, що раніше відмовився від австрійського громадянства, виклопотав спеціальний дозвіл, аби відвідати Батьківщину та супроводжувати свою кохану в останню дорогу. Незважаючи на тяжку драму в особистому житті, осінь 1930 року принесла Гітлеру перший значний політичний тріумф-його партія здобула 107 парламентських мандатів і стала реальною політичною силою, що за три року здобула всю повноту влади в Німеччині. “Реабілітований” Моріс довів свою відданість фюреру кров’ю-цього разу не своєю, а чужою-коли 30 червня та 1 липня 1934 року активно долучився до кривавої розправи над націонал-революційним крилом NSDAP та командуванням штурмових загонів SA на чолі з Ернстом Рьомом. Моріс був членом групи захоплення під командуванням мюнхенського гауляйтера А.Вагнера, яка затримала обергруппенфюрера SA Августа Шнайдхубера та группенфюрера SA Вільгельма Шмідта. У наступному епізоді Моріс очолив ліквідаційну групу, яка знищила пастора Бернхарда Штемпфле, що свого часу долучився до редагування гітлерівського “Майн кампфу” та був небажаним свідком раннього етапу політичної кар’єри Гітлера.

У 1935 році Еміль Моріс зібрався одружитись, і відповідно до статутних вимог, подав заяву на ім’я райхсфюрера SS Г. Гіммлера з проханням дозволити шлюб. До подібної заяви слід було додати документи-виписки з метричних книг, що підтверджували арійське походження нареченого та нареченої до третього коліна. Під час рутинної перевірки, яку проводило головне управління з питань расової та поселенської політики, трапилась прикрість. Делікатний Генріх Гіммлер, що 31 серпня 1935 року склав пояснювальну записку з цього приводу, висловився наступним чином: “поза всяким сумнівом, штандартенфюрер SS Еміль Моріс, згідно поданого генеалогічного дерева, не є арійцем”. Простіше кажучи, з’ясувалося, що член партії з 1919 року та член SS під номером 2 насправді є жидом. Для Гіммлера, що ставився до расового питання з бездушною ретельністю педанта та запалом пуританина, подібний курйоз був серйозним викликом чистоті елітарної структури. Але в скандал втрутився менш скрупульозний Адольф Гітлер, який після ознайомлення з пояснювальною запискою Гіммлера наказав у порядку винятку за особливі заслуги перед націонал-соціалістичним рухом залишити Моріса в лавах SS і не здійснювати жодних процесуальних дій проти нього. Подібна поблажливість викликає чимало запитань, адже, наприклад, лише у 1934 році за вказівкою Гітлера було ліквідовано двох титанів націонал-соціалізму – Грегора Штрассер та Ернста Рьома, яким, попри висунуті звинувачення, було б тяжко робити закиди у ненімецькому походженні. Хай там як, а колишнього бойовика та водія фюрера не лише не думали виключати з SS, але й забезпечили йому можливість поводитись доволі вільно та розкуто. Принаймні, велика кількість одноплемінників Моріса в Німеччині після прийняття в тому-таки 1935 році расових законів почувалася значно менш комфортно. Дивно, але Моріс не був притягнутий до дисциплінарної відповідальності навіть за такий ганебний для члена SS вчинок як побиття гумовим кийком 71-річного пенсіонера (члена партії!) під час з’їзду NSDAP в Нюрнбергу за те, що той загородив своїм велосипедом дорогу автомобілю Моріса. Більше того, на Різдво 1935 року він отримав від фюрера подарунок (особливий підсвічник). Про те, що Моріс залишався в “кадровій обоймі” заслужених ветеранів націонал-соціалістичного руху свідчить той факт, що 30 січня 1937 року він став депутатом однопартійного райхстагу від виборчого округу 29 (Ляйпціг) за списком NSDAP. З жовтня 1936 року Моріс очолював земельну палату ремісництва Баварії та одночасно з квітня 1936 року виконував обов’язки заступника голови ремісничої палати Мюнхена і був радником муніципалітету, який курував питання електротранспорту в місті. Наказом від 30 січня 1939 року Моріс отримав підвищення в званні, ставши оберфюрером SS (в еквіваленті-вище від армійського полковника). Серед відзнак і нагород Еміля Моріса – Золотий партійний значок NSDAP, “Орден крові” за номером 495, виданий 9 листопада 1933 року учасникам листопадового путчу з нагоди його десятої річниці, Почесний Кобургзький значок, Хрест за військову службу 2-го класу, Золотий почесний значок ремісника та почесна нарукавна пов’язка члена “Ударного загону Адольфа Гітлера”. Під час Другої світової війни у 1940 – 1942 роках Е. Моріс служив у німецьких військово-повітряних силах (Люфтваффе) в наземних частинах, демобілізований у званні оберлейтенанта запасу.

Після війни ним зацікавився денацифікаційний суд, який засудив Моріса до 4 років трудових таборів – від цього вироку відкрутитися вже не вдалося, тож колишній фаворит Гітлера був змушений відпрацювати повний строк. Після звільнення Моріс скромно проживав у Мюнхені, де й помер 6 лютого 1972 року. Знову ж таки, дивно, але його навіть не намагалися притягнути до кримінальної відповідальності за участь в подіях “ночі довгих ножів” – з невідомих причин юстиція ФРН залишила Моріса поза увагою. Для прикладу: інший відомий тілоохоронець та водій Гітлера, командир “Лейбштандарту” оберстгруппенфюрер SS Йозеф “Зепп” Дітріх, що особисто розстрілював окремих представників командування SA, був засуджений судом міста Мюнхена до 1,5 року ув’язнення. Еміль Моріс не був покараний за участь в злочинній каральній операції та залишився загадковою постаттю, з незрозумілих причин забутих історією.

Джерело: Ватра